14.12.2010

Учні про війну

Нинішнє молоде поколі­ння переосмислює історію останній війни - Великої Вітчизняної. А в серці стар­шого покоління це слово -. незагойна рана. Це - об­ірвані на самому початку мрії людей про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Про вогненні, опалені війною роки, забувати не можна. Треба пам'ятати і високо цінувати справді святий, ратний подвиг і мирну пра­цю попередніх поколінь. 

З кожним днем поруч з нами все менше зали­шається тих, чия юність крокувала важкими доро­гами війни, мерзла біля партизанського вогнища, стояла насмерть у запек­лих боях. Сивина лягла на їхні скроні, зморшки - на обличчя. Вони покалічені, зранені війною, старенькі. Вони мають про що нам по­відати.

Щороку зустрічі з ветера­ном Великої Вітчизняної війни Луценко Оленою Ми­хайлівною повертають нас у той нелегкий час, коли на захист рідної землі підня­лися усі - і старі, і малі.

Олена Михайлівна Лу­ценко народилася 2 липня 1923 року в Липецькому районі Вороніжської об­ласті. Нелегким було ЇЇ ди­тинство, але найбільше за­пам'ятались роки колекти­візації. Дванадцятирічна дівчинка, разом зі своїми ровесниками, працювала в колгоспі - в дитячій бригаді.

Дівчинка росла допитли­вою, розумницею, старан­ною, тому не віддати її до школи просто було немож­ливо. Олена добре закінчи­ла школу, але навчатися далі у неї такої можливості не було. Довелось їй зай­матися різними роботами.. Доля не балувала дівчину, скрутність життя довела до крайності. Вихід був один повернутися на батьківщи­ну-до брата.

І знову тяжка фізична праця життя у лісі, оскіль­ки брат її робив лісником. Займалася висадкою сад­жанців, доглядом за ними.

Перед самим початком війни Олена Михайлівна влаштувалася робітницею на воєнний завод. Там і за­стала її війна, яка лягла всією своєю важкістю на плечі жінок та підлітків. Саме вони, щодня, по 14-16 годин на добу стояли біля станків. Працювати доводилось практично ціло­добово над ви­ готовленням зброї для фрон­ту. «Все для Вели­кої Перемоги!».

В 1942 році завод ева­куювали на Урал, багато працівників залишилось без роботи. Довелось Олені Михайлівні знову зайнятися тією роботою, яку вона вже добре знала - працювати в лісі. Заго­товка дров для міста, сто­яків для шахти, шпал для залізниці - от така робо­та, яку в мирний час вико­нували чоловіки. Влітку всі разом працювали в кол­госпі - на збиранні вро­жаю, робили все руками, інколи жінки впрягалися замість коней.

Тільки в 1944 році у Оле­ни Михайлівни з'явилася змога зайнятися улюбле­ним ділом - роботою в швейній майстерні.

Боляче, на все життя за­лишили свій слід у серці Олени Михайлівни і роки голодомору, коли довело­ся виживати серед руїн, без крихти хліба. їли все: вилов­лювали пташок, мишей, варили кору дубів, лободу. Навіть пам'ятається випа­док людоїдства. І знову не обійшлося без підтримки брата, який проживав у той час на Донбасі.

І тільки після заміжжя в 1948 році, Олена, разом з чоловіком - Луценком Феоктистом Івановичем по­трапила до Слободки, де вони дружньо прожили ба­гато років.

Кажуть, якщо людина на протязі свого життя поса­дила дерево, збудувала бу­динок, виростила сина - то вона прожила на світі не­даром. В сім'ї Олени Ми­хайлівни виросли, вивчи­лись, влаштували своє са­мостійне життя троє дітей, які сьогодні цінують, пова­жають і всіляко підтриму­ють свою стареньку матір.

Да, життя прожите не­дарма. Про це свідчать не тільки шана і повага одно­сельчан до Олени Ми­хайлівні Луценко, а її бой­ові нагороди.

Зі святом Перемоги Вас, шановна Олено Михайлів­но! Зичу Вам міцного здо­ров'я та мирного неба над головою.

 

      Юлія ТОРГАН Учениця 9 г о класу НВК с. Слободка